Додаткова копія: Про визнання змін до п. 4 і 15 постанови Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 N 428 незаконними, протиправними та нечинними, відшкодування моральної шкоди, стягнення коштів

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

РІШЕННЯ

23.04.2019 р.

N 826/18872/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого, судді - Добрянської Я. І., суддів: Федорчука А. Б., Кузьменка В. А., розглянувши в порядку письмового провадження матеріали справи за позовом ОСОБА_1 до відповідача Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, встановив:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України в якому просив:

- визнати зміни до п. 4 і 15 нормативно-правового акта постанови Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 N 428 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2014 року N 558" (Постанова N 428) незаконними, протиправними та нечинними;

- визнати зміни до п. 4 і 15 постанови Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 N 428 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2014 року N 558" (Постанова N 428) такими, що не відповідають правовим актам вищої юридичної сили - Закону України "Про соціальні послуги" (Закон N 2671-VIII), Закону України "Про соціальний захист дітей війни", Закону України "Про індексацію грошових доходів населення", Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії", Міжнародному пакту про економічні, соціальні і культурні права держави, Конвенції про права інвалідів та положенням статей 1, 3, 6, 8, 19, 22, 46, 95, 96 Конституції України;

- визнати неправомірними дії Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України при прийнятті пунктів 4, 15 постанови Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 N 428 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2014 року N 558" (Постанова N 428);

- відшкодувати моральну шкоду, завдану ОСОБА_1 діями Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та стягнути за рахунок Державного бюджету на його користь моральну шкоду в розмірі 7500 грн.;

- стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на користь ОСОБА_1 витрати, які він поніс та які пов'язані з витратами у зв'язку з провадженнями у національних судах та державних установах, включаючи витрати на копіювання, друк, папір, поїздки та поштові послуги у розмірі 200 грн.;

- встановити для відповідача строк подання до суду звіту про виконання постанови суду та допустити негайне виконання рішення суду, але не більше ніж за один місяць.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що внаслідок прийнятті оскаржуваної постанови КМУ порушено його право на отримання компенсації за надання соціальних послуг.

Відповідачем подано заперечення на адміністративний позов в якому зазначає, що оскаржувана постанова є законною, оскільки прийнята на підставі, у межах повноважень, у порядку та в спосіб визначені Конституцією та законами України.

15.12.2017 р. набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017 N 2147-VIII (Закон N 2147-VIII), яким внесено зміни до КАС України ( N 2747-IV), виклавши його в новій редакції.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України ( N 2747-IV) в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу ( N 2747-IV), розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з частиною третьою статті 241 КАС України ( N 2747-IV) судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV).

Розглянувши адміністративний позов та додані до нього матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, зазначає наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 перебував на обліку в управління праці та соціального захисту населення як одержувач компенсації за надання соціальних послуг своїй матері ОСОБА_3, інваліду першої групи, що підтверджується довідкою про отримання (неотримання) допомоги від 02.10.2014 р. N 3281. (а. с. 6 на звороті)

Листом Управління праці та соціального захисту населення Виконкому Криворізької міської ради від 13.11.2014 р. N СТ-2680013 позивача повідомлено про те, що з 17.09.2014 р. набрали чинності зміни внесені до постанови КМУ від 29.04.2004 р. N 558 "Про затвердження Порядку призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги" відповідно до яких компенсація не призначається, якщо громадяни, яким надають соціальні послуги, отримують надбавку на догляд або державну соціальну допомогу на догляд згідно з Законом України "Про пенсійне забезпечення". За інформацією управління праці та соціального захисту населення Теренівської районної у місті ради, позивач 05.11.2014 р. подав заяву для призначення компенсації за надання соціальних послуг своїй матері, ОСОБА_3 Однак, з огляду на те, що матері призначено надбавку до пенсії на догляд з 01.09.2008 р. довічно, підстави для призначення компенсації відсутні. (а. с. 6 на звороті)

Позивач вважаючи, що внаслідок прийняття оскаржуваної постанови було порушено його права, звернувся до суду з позовом.

Розглядаючи справу по суті, суд виходить з такого.

Спірні правовідносини регулюються ст. ст. 19, 46, 55 Конституції України, Законом України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10.2000 року N 2017-III (далі - Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії"), Законом України "Про соціальні послуги" від 19.06.2003 року N 966-IV (далі - Закон України "Про соціальні послуги" (Закон N 2671-VIII)), Законом України "Про Кабінет Міністрів України" від 27.02.2014 року N 794-VII ( ) (далі - Закон України "Про Кабінет Міністрів України" ( )), Законом України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" від 21.12.2016 року N 1801-VIII (Закон N 1801-VIII) (далі - Закон України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" (Закон N 1801-VIII)), Порядком призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.2004 року N 558 (далі - Порядок N 558), постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 N 428 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2014 року N 558" (Постанова N 428) у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Стаття 1 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" визначає, що державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму. Прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" до числа основних державних соціальних гарантій включаються: мінімальний розмір заробітної плати; мінімальний розмір пенсії за віком; неоподатковуваний мінімум доходів громадян; розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат.

Статтею 1 Закону України "Про соціальні послуги" визначено, що соціальні послуги - комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги (далі - особи, що потребують соціальних послуг), з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя.

Відповідно до частин п'ятої та шостої статті 7 Закону України "Про соціальні послуги" вичерпний перелік соціальних послуг, умови їх надання та порядок регулювання тарифів їх оплати встановлюються Кабінетом Міністрів України. Фізичним особам, які надають соціальні послуги призначаються та виплачуються компенсаційні виплати в порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Серед основних принципів надання соціальних послуг, передбачених статтею 3 Закону України "Про соціальні послуги", зокрема, є принцип добровільності вибору отримання чи відмови від надання соціальних послуг.

Аналіз зазначених приписів законодавства свідчить про те, що законодавець в даному випадку не відносить компенсаційні виплати, визначені Порядком до соціальних виплат, які є основним джерелом існування. Виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги, мають компенсаційний (заохочувальний характер) і не відносяться до соціальних гарантій, що унеможливлює застосування до неї положень частини третьої статті 46 Конституції України.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 49 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( ) Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Так, на виконання вимог частини восьмої статті 7 Закону України "Про соціальні послуги", Кабінет Міністрів України постановою від 29.04.2004 року N 558 затвердив Порядок призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги.

Відповідно до пункту 1 Порядку N 558, непрацюючим фізичним особам, які постійно надають соціальні послуги громадянам похилого віку, інвалідам, дітям-інвалідам, хворим, які не здатні до самообслуговування і потребують постійної сторонньої допомоги (крім осіб, що обслуговуються соціальними службами), призначається щомісячна компенсаційна виплата (далі - компенсація).

Постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 N 428 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2014 року N 558" (Постанова N 428) внесено зміни до Порядку призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2014 року N 558, зокрема в п. 4 та 15.

Відповідно до п. 4 та 15 Порядку призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2014 року N 558 (в редакції постанови КМУ від 10.09.2014 N 428 (Постанова N 428)), Компенсація не призначається:

1) фізичним особам, які надають соціальні послуги громадянам, яким призначено:

державну соціальну допомогу на догляд відповідно до Закону України "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам" або надбавку на догляд до державної соціальної допомоги згідно із Законом України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам";

надбавку на догляд або державну соціальну допомогу на догляд відповідно до законів України "Про пенсійне забезпечення" і "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб";

відшкодування витрат на надання послуг по догляду відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності";

2) фізичним особам, які надають соціальні послуги і отримують допомогу на догляд відповідно до Закону України "Про психіатричну допомогу";

3) фізичним особам, які надають соціальні послуги на платній основі;

4) самозайнятим особам;

5) фізичним особам, які проходять альтернативну (невійськову) службу;

6) фізичним особам, які надають соціальні послуги громадянам похилого віку, інвалідам, хворим, які за висновком лікарсько-консультаційної комісії потребують постійного стороннього догляду і не здатні до самообслуговування та перебувають у трудових відносинах, у тому числі на умовах неповного робочого дня (крім роботи вдома).".

Фізичні особи, які одержують компенсацію, зобов'язані повідомити структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районної, районної у м. Києві державної адміністрації, виконавчого органу міської ради, що призначають ці виплати, про обставини, які можуть вплинути на умови їх призначення та виплати.

У разі виявлення таких обставин виплата компенсації припиняється з дня, що настає за днем виникнення таких обставин. У разі одержання у зв'язку з цим зайвих сум компенсації одержувачі повинні відшкодувати структурним підрозділам з питань соціального захисту населення районної, районної у м. Києві державної адміністрації, виконавчого органу міської ради надміру виплачені суми за весь період, коли фізична особа не мала права на одержання компенсації.

Якщо одержувачем компенсації приховано або подано недостовірні дані, що вплинуло на встановлення права на призначення компенсації та визначення її розміру, внаслідок чого були надміру виплачені кошти, структурний підрозділ з питань соціального захисту населення районної, районної у м. Києві державної адміністрації, виконавчого органу міської ради:

визначає обсяг надміру виплачених коштів та встановлює строки їх повернення;

повідомляє отримувачу компенсаційної виплати про обсяг надміру виплачених коштів та строки їх повернення;

у разі врахування надміру виплачених коштів під час виплати компенсації у наступних періодах проводить щомісячні відрахування на підставі своїх рішень у розмірі не більш як 20 відсотків суми, що підлягає виплаті.

Якщо фізична особа отримала винагороду за роботу, яку виконувала менше календарного місяця, виплата компенсації не припиняється, а здійснюється перерахунок за фактичну кількість днів, протягом яких надавалися соціальні послуги.

Якщо фізична особа, якій надаються соціальні послуги, перебуватиме на санаторно-курортному лікуванні або ж на стаціонарному лікуванні самостійно без супроводу та догляду з боку фізичної особи, яка надає соціальні послуги, виплата компенсації тимчасово припиняється та відновлюється на підставі заяви фізичної особи про продовження надання соціальних послуг та довідок про закінчення перебування на санаторно-курортному лікуванні або на стаціонарному лікуванні.

Якщо фізична особа не повернула добровільно надміру виплачені суми, вони стягуються в судовому порядку на підставі заяви структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районної, районної у м. Києві державної адміністрації, виконавчого органу міської ради, що призначив компенсацію.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 перебував на обліку в управління праці та соціального захисту населення Теренівської районної у місті ради, як одержувач компенсації за надання соціальних послуг своїй матері ОСОБА_3, інваліду першої групи, що підтверджується довідкою про отримання (неотримання) допомоги від 02.10.2014 р. N 3281. (а. с. 6 на звороті)

Однак, позивачу відмовлено в призначенні компенсації за надання соціальних послуг своїй матері, ОСОБА_3, з огляду на те, що матері призначено надбавку до пенсії на догляд з 01.09.2008 р. довічно.

Суд зазначає, що в Рішенні N 3-рп від 25.01.2012 (Рішення N 3-рп/2012) Конституційний Суд України зазначив, що надання Верховною Радою України права Кабінету Міністрів України встановлювати у випадках, передбачених законом, порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, пов'язується з його функціями, визначеними в пунктах 2, 3 статті 116 Конституції України. Отже, Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.

Отже, Конституційний Суд України визнав конституційним регулювання Кабінетом Міністрів України розміру соціальних виплат та допомог, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, внаслідок чого, суди загальної юрисдикції України під час вирішення справ щодо соціального захисту прав громадян повинні застосовувати нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі і на виконання Бюджетного кодексу України, інших законів України, в тому числі закону про Державний бюджет України на відповідний рік.

Слід також зауважити на тому, що Конституційний Суд України в Рішенні від 26 грудня 2011 року N 20-рп/2011 (Рішення N 20-рп/2011) наголосив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Право встановлювати законодавчі обмеження щодо соціальних виплат узгоджується з правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною в справі "Валентина Ніканорівна Великода проти України", яка полягає в тому, що зменшення розміру пенсійного забезпечення не є порушенням права власності в розумінні Протоколу N 1, оскільки таке зменшення відбувається шляхом внесення законодавчих змін до акту, яким встановлено таке право власності. Крім того, суд стверджує, що перша і найважливіша вимога ст. 1 Протоколу N 1 є те, що будь-яке втручання з боку державних органів в мирне володіння майном, повинно бути законним і що воно повинне переслідувати законну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним переслідуваній меті. Іншими словами, необхідно знайти справедливий баланс до вимог загальних інтересів спільноти та вимог захисту основних прав особистості. Необхідний баланс не буде знайдений, якщо особі або особам доводиться нести індивідуальний і надмірний тягар. При цьому Суд зазначає, що зменшення розміру пенсії очевидно було обумовлено міркуваннями економічної політики та фінансових труднощів, з якими зіткнулася держава.

Також, суд зазначив, що законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства, зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.

Крім того, у зазначеному рішенні Європейський суд став на бік держави України та, між іншим наголосив на складній економічній ситуації в країні, а також на необхідності пошуку саме державою Україна додаткових інструментів її подолання шляхом раціонального використання бюджетних коштів та необхідності збереження "справедливого балансу" між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту прав і свобод окремої особи.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 09.10.79 у справі "Ейрі проти Ірландії" констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" від 12.10.2004 року.

Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

Більше того, в ухвалі від 03.06.2014 р. (справа "Серебрянський проти України", заява N 54704/10) Європейський суд з прав людини дійшов висновку (п. 36 ухвали), що вимога заявника щодо виплати разової щорічної допомоги до Дня перемоги у розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком не становила "законні сподівання" у значені практики ЄСПЛ з цього питання. Національний суд розглянув твердження заявника та навів підстави свого рішення, яке не може вважатися свавільним або необґрунтованим. Дійсно, закони України про державний бюджет на 2007 та 2008 роки вплинули на заявника, але національний суд, посилаючись на відсутність зворотної дії рішень Конституційного Суду України [йдеться про Рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року N 10-рп/2008], чітко постановив, що заявник отримав виплату, на яку він мав право відповідно до національного законодавства станом на момент, коли вона мала виплачуватися.

Наведене свідчить, що Європейський суд з прав людини не вбачає порушень Конвенції у ситуаціях, за яких розмір певної соціальної виплати на певний час зменшується підзаконним нормативно-правовим актом (за умови, що такі акти не будуть визнані неконституційними) або взагалі скасовується.

З огляду на вищевикладене, доводи позивача про невідповідність оскаржуваної постанови (Постанова N 428) Закону України "Про соціальні послуги" (Закон N 2671-VIII), Закону України "Про соціальний захист дітей війни", Закону України "Про індексацію грошових доходів населення", Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії", Міжнародному пакту про економічні, соціальні і культурні права держави, Конвенції про права інвалідів та положенням статей 1, 3, 6, 8, 19, 22, 46, 95, 96 Конституції України, суд вважає помилковими.

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що вимоги позивача про визнання змін до п. 4 і 15 нормативно-правового акта постанови Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 N 428 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2014 року N 558" (Постанова N 428) незаконними, протиправними та нечинними та визнання змін до п. 4 і 15 постанови Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 N 428 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2014 року N 558" (Постанова N 428) такими, що не відповідають правовим актам вищої юридичної сили - Закону України "Про соціальні послуги" (Закон N 2671-VIII), Закону України "Про соціальний захист дітей війни", Закону України "Про індексацію грошових доходів населення", Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії", Міжнародному пакту про економічні, соціальні і культурні права держави, Конвенції про права інвалідів та положенням статей 1, 3, 6, 8, 19, 22, 46, 95, 96 Конституції України, задоволенню не підлягають.

Також, суд зазначає, що нормами Конституції України, а саме ч. 2 ст. 96, ч. 1 ст. 97, ч. 1 ст. 113, п. п. 2, 3, 6 ст. 116 Конституції України, закріплено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який розробляє проект закону про Державний бюджет України на наступний рік і подає його до Верховної Ради України, забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, звітує перед Верховною Радою України про його виконання. Ефективне здійснення Кабінетом Міністрів України цих повноважень є основою для вжиття ним заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, проведення політики у сфері соціального захисту, фінансової та податкової політики.

Отже, суд приходить до висновку про те, що Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.

Відповідно до ч. 1 ст. 117 Конституції України, Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

Згідно з ст. 5 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії", державні соціальні стандарти і нормативи формуються, встановлюються та затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за участю та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією України та законами України.

З огляду на вищевикладене, суд зазначає, що проект оскаржуваної постанови погоджено без зауважень уповноваженими представниками від Спільного представницького органу репрезентативних всеукраїнських об'єднань профспілок на національному рівні.

Таким чином, оскаржуваний акт прийнятий відповідно до порядку визначеного розділом 4 Регламенту КМУ та вимог ст. 51 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( ).

Проаналізувавши вищевикладене, суд зазначає, що в матеріалах справи відсутні жодні докази на підтвердження неправомірності дій Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України при прийнятті пунктів 4, 15 постанови Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 N 428 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2014 року N 558" (Постанова N 428), а відтак вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

Щодо вимог позивача про відшкодування моральної шкоди, завданої ОСОБА_1 діями Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та стягнення за рахунок Державного бюджету на його користь моральної шкоди в розмірі 7500 грн., задоволенню не підлягають, з огляду на таке.

Згідно з частиною другою статті 23 ЦК України, моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).

Частиною другою статті 1167 ЦК України визначено перелік випадків відшкодування моральної шкоди органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, фізичною або юридичною особою, яка її завдала. Зазначений перелік не є вичерпним, оскільки пункт 3 цієї статті передбачає наявність інших випадків, передбачених законом.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (ст. 1173 ЦК України).

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (ст. 1174 ЦК України).

Суд зазначає, що позивачем не надано доказів заподіяння йому моральної шкоди, не доведено причинних зв'язків між завданою шкодою та конкретними неправомірними діями, рішеннями або бездіяльністю відповідачів, а відтак підстави для задоволення вимог про стягнення моральної шкоди відсутні, з огляду на не підтвердження в ході судового розгляду справи.

Також, не підлягають задоволенню вимоги про стягнення з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на користь ОСОБА_1 витрати, які він поніс та які пов'язані з витратами у зв'язку з провадженнями у національних судах та державних установах, включаючи витрати на копіювання, друк, папір, поїздки та поштові послуги у розмірі 200 грн., оскільки жодних доказів понесення витрат не надано, а більше того такі вимоги не можуть бути задоволені з огляду на відмову в позові.

Клопотання позивача про встановлення для відповідача строку подання до суду звіту про виконання постанови суду та допуск негайного виконання рішення суду, але не більше ніж за один місяць, також не можуть бути задоволені з вищевикладених підстав.

З огляду на вищевикладене, вищезазначені доводи позивача колегія суддів вважає помилковими.

Таким чином, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги є необґрунтованими, а відтак такими, що задоволенню не підлягають.

Згідно ч. 1 ( N 2747-IV), ч. 2 ст. 77 КАС України ( N 2747-IV), кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу ( N 2747-IV).

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Керуючись ст. 242 ( N 2747-IV), 243 ( N 2747-IV), 251 ( N 2747-IV), 255 КАС України ( N 2747-IV), вирішив:

1. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 КАС України ( N 2747-IV) та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293 ( N 2747-IV), 295 ( N 2747-IV), 296 КАС України ( N 2747-IV).

 

Головуючий, суддя

Я. І. Добрянська

Судді:

В. А. Кузьменко

 

А. Б. Федорчук




 
 
Copyright © 2003-2019 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали