ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 22 листопада 2017 року

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Сімоненко В. М., суддів: Гуменюка В. І., Охрімчук Л. І., Романюка Я. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Львівавтокомплектація", ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Львівські автобусні заводи", про вселення, виселення та визнання незаконним дій, рішень та ордера; зустрічним позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Львівавтокомплектація", ОСОБА_1, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю "Львівські автобусні заводи", ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про визнання неправомірним та скасування рішення, визнання особи такою, що втратила право на проживання; зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Львівавтокомплектація" до ОСОБА_1 про визнання ордера недійсним та визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року, встановила:

У травні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, на обґрунтування якого посилався на те, що з 1973 року і по теперішній час працює у Товаристві з обмеженою відповідальністю "Львівські автобусні заводи" (далі - ТОВ "Львівські автобусні заводи"). У 2005 році на підставі спільного рішення адміністрації та профкому заводу НОМЕР_1 від 04 серпня 2005 року та ордеру НОМЕР_2 від 12 серпня 2005 року, виданого Відкритим акціонерним товариством "Львівський автобусний завод" (далі - ВАТ "ЛАЗ"), йому було надано для проживання кімнату НОМЕР_3 АДРЕСА_1, що належав заводу. Протягом всього часу з моменту вселення він проживав у гуртожитку, справно сплачував рахунки за комунальні послуги, зробив ремонт кімнати. З метою реєстрації місця проживання в гуртожитку позивач неодноразово звертався з відповідними заявами до ТОВ "Львівські автобусні заводи", проте жодну із цих заяв не було задоволено. У грудні 2010 року позивача було фактично виселено з гуртожитку без його відома, а саме: 02 грудня 2010 року він повернувся додому і не зміг потрапити до кімнати гуртожитку через те, що на вхідних дверях було замінено замок. У зв'язку із цим ОСОБА_1 звернувся із заявою до Франківського РВ ЛМУ ГУМВС України у Львівській області. Дільничний інспектор та інші працівники міліції того ж дня прибули на місце та опечатали вхід до кімнати. Позивач вважає, що його було виселено з гуртожитку безпідставно та незаконно.

ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що обставини, викладені у первісному позові не відповідають фактичним обставинам цієї справи, а саме: відповідно до записів у трудовій книжці ОСОБА_1 у 1973 році був прийнятий на роботу на Львівський автобусний завод, який згодом було реорганізовано у ВАТ "ЛАЗ". У 2003 році, згідно із записом НОМЕР_4 позивач був переведений у Закрите акціонерне товариство "Львівський автомобільний завод" (далі - ЗАТ "Львівський автомобільний завод"), де пропрацював до звільнення ІНФОРМАЦІЯ_1. Тому позивач за зустрічним позовом вважає, що кімнату НОМЕР_3 в гуртожитку АДРЕСА_1 ОСОБА_1 отримав відповідно до спільного рішення адміністрації та профкому ВАТ "ЛАЗ" НОМЕР_1 від 04 серпня 2005 року та ордера НОМЕР_2 цього ж підприємства незаконно, оскільки на той час працював на ЗАТ "Львівський автомобільний завод" та не мав жодного відношення до ВАТ "ЛАЗ". ОСОБА_2 зазначав, що ордер НОМЕР_5 від 13 жовтня 2010 року на вселення в кімнату НОМЕР_3 гуртожитку його сім'ї видано на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету ТОВ "Львівські автобусні заводи" від 13 жовтня 2010 року НОМЕР_6, відтак він та його сім'я займають це жиле приміщення на законних підставах.

З урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_2 просив суд визнати неправомірним та скасувати спільне рішення адміністрації та профспілкового комітету ВАТ "ЛАЗ" від 04 серпня 2005 року НОМЕР_1. Визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право на проживання в кімнаті НОМЕР_3 в гуртожитку АДРЕСА_1, у зв'язку з його постійним проживанням за іншою адресою.

ТОВ "Львівавтокомплектація" звернулося до суду із зустрічним позовом, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просило: скасувати спільне рішення адміністрації та профспілкового комітету заводу від 04 серпня 2005 року НОМЕР_1 про виділення кімнат у гуртожитку АДРЕСА_1; визнати недійсним ордер НОМЕР_2 від 12 серпня 2005 року, виданий ОСОБА_1 на заселення кімнати НОМЕР_3 у гуртожитку за цією адресою та визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування кімнатою НОМЕР_3 у цьому гуртожитку.

Свої вимоги ТОВ "Львівавтокомплектація" мотивувало тим, що на момент видачі ордера НОМЕР_2 ОСОБА_1 був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2, співвласником якої він був на момент видачі ордера і продовжує на сьогодні, що є порушенням процедури видачі ордерів.

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 7 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 25 грудня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано неправомірним та скасовано спільне рішення адміністрації та профспілкового комітету ВАТ "ЛАЗ" від 4 серпня 2005 року НОМЕР_1 про виділення кімнат у гуртожитку. Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право на проживання в кімнаті НОМЕР_3 АДРЕСА_1. Зустрічний позов ТОВ "Львівавтокомплектація" задоволено. Скасовано спільне рішення адміністрації та профспілкового комітету заводу від 4 серпня 2005 року НОМЕР_1 про виділення кімнат у гуртожитку. Визнано недійсним ордер НОМЕР_2 від 12 серпня 2005 року, виданий ОСОБА_1 на заселення в кімнату НОМЕР_3 гуртожитку.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення судів попередніх судових інстанцій залишено без змін.

22 вересня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 59, статей 71, 72 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", частин третьої, четвертої статті 267 ЦПК України.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня, 25 травня, 13 липня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 14 листопада 2015 року та 18 травня 2016 року, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника та представника відповідачів, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Під час розгляду справи суди установили таке.

ОСОБА_1 працював у ВАТ "ЛАЗ" до кінця серпня 2003 року. З вересня 2003 року до кінця березня 2007 року він працював у ЗАТ "Львівський автомобільний завод", а з початку квітня 2007 року працює у ТОВ "Львівські автобусні заводи".

4 серпня 2005 року було прийняте спільне рішення адміністрації ВАТ "ЛАЗ" та профспілкового комітету ЗАТ "Львівський автомобільний завод" НОМЕР_1 щодо виділення ОСОБА_1 для проживання кімнати НОМЕР_3 у гуртожитку АДРЕСА_1, що належав ВАТ "ЛАЗ".

На підставі цього рішення 12 серпня 2008 року ОСОБА_1 отримав ордер НОМЕР_2 на заселення у кімнату НОМЕР_3 у цьому гуртожитку.

З травня 1977 року по жовтень 2008 року ОСОБА_1 був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2.

Також суди установили, що згідно зі спільним рішенням адміністрації та профспілкового комітету ТОВ "Львівські автобусні заводи", оформленого протоколом НОМЕР_6 від 13 жовтня 2010 року, було вирішено перепрописати ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та надати їм додаткову площу у вигляді кімнат НОМЕР_7, НОМЕР_3 в гуртожитку АДРЕСА_1.

На підставі цього рішення 2 листопада 2010 року ТОВ "Львівавтокомплектація" видало ОСОБА_2 ордер НОМЕР_5 на вселення у ці кімнати.

Відповідно до довідки з місця проживання про склад сім'ї та реєстрацію від 8 квітня 2013 року НОМЕР_8 ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та малолітній ОСОБА_6 проживають та прописані у кімнатах НОМЕР_7, НОМЕР_3 у гуртожитку АДРЕСА_1.

Суди також установили, що згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 16 грудня 2011 року гуртожиток АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ТОВ "Львівавтокомплектація".

Відмовляючи в задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 й ТОВ "Львівавтокомплектація", суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що на час прийняття рішення про виділення спірної кімнати ОСОБА_1 і видачі йому ордера у 2005 році в гуртожитку ВАТ "ЛАЗ", він не працював на цьому підприємстві, договорів між підприємством, в якому працював ОСОБА_1, та ВАТ "ЛАЗ" щодо надання гуртожитку на той час не існувало. Як в 2005 році так і в подальшому ОСОБА_1 зберігав за собою право на проживання в квартирі АДРЕСА_2, співвласником якої він є і де й був зареєстрований. Також суди установили, що ОСОБА_1 після отримання ордера протягом визначених 30 днів своє право не реалізував, у спірну кімнату гуртожитку фактично не вселився, не проживав у ній, та не реєструвався, у зв'язку із чим втратив надане йому право. Крім того, суди на підставі наданих доказів та фактичних обставин справи дійшли висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності, оскільки ОСОБА_2 та ТОВ "Львівавтокомплектація" дізналися про обставини виділення кімнати ОСОБА_1 і про порушення їхніх прав лише з часу подачі ним позову до суду.

Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня і 13 липня 2016 року суд касаційної інстанції, направляючи справи на новий розгляд, зазначив, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові, чому суди не надали оцінки та не встановили, чи підлягає застосуванню позовна давність.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року суд касаційної інстанції, розглядаючи справу про визнання особи такою, що втратила право на користування службовим приміщенням, зазначав, що позивач одночасно заявив вимоги з підстав, передбачених статтями 71 та 124 ЖК УРСР, що регулюють різні житлові правовідносини, а тому направив справу на новий розгляд з огляду на не повне встановлення судом фактичних обставин, які необхідні для вирішення питання щодо правової природи правовідносин, що виникли між сторонами.

У наданій заявником на підтвердження своїх доводів постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі N 6-474цс16 (Постанова N 6-474цс16) міститься правовий висновок щодо застосування статті 267 ЦК України, відповідно до якого сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові лише за наявності відповідної заяви про застосування позовної давності.

У постанові Верховного суду України від 4 листопада 2015 року (Постанова N 6-1166цс15) міститься правовий висновок, відповідно до якого правовий режим гуртожитків, жилі приміщення яких підлягають приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", прирівняно до правового режиму жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, а тому на мешканців таких гуртожитків у разі їх тимчасової відсутності поширюються норми статей 71, 72 ЖК УРСР.

За таких обставин наведені заявником судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки постановлені у справах з іншими фактичними обставинами, встановленими судами.

Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв'язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

 

Головуючий

В. М. Сімоненко

Судді:

В. І. Гуменюк

 

Л. І. Охрімчук

 

Я. М. Романюк




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали