ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

22.08.2018 р.

Справа N 363/214/17-ц

 

Провадження N 61-15154св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Крата В. І. (суддя-доповідач), Курило В. П., учасники справи: заявники: ОСОБА_2, ОСОБА_3, зацікавлена особа - Вишгородський районний відділ Управління Державної міграційної служби України в Київській області, розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка підписана представником ОСОБА_4, на рішення апеляційного суду Київської області від 12 липня 2017 року у складі суддів: Суханової Є. М., Данілова О. М., Мережко М. В., встановив:

У січні 2017 року ОСОБА_2, ОСОБА_2 звернулися до суду із заявою про встановлення факту проживання на території України їхнього батька ОСОБА_5 станом на 24 серпня 1991 року. Заява мотивована тим, що вони народилися у м. Єреван (республіка Вірменія) та у 1990 році переїхав зі своїми батьками ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в Україну та з того часу постійно проживають на її території, батько проживає в Україні з 1988 року. Його батько є громадянином України, з 23 серпня 2002 року до сьогоднішнього часу він зареєстрований за адресою АДРЕСА_1. Встановлення юридичного факту мешкання їхнього батька на території України станом на 24 серпня 1991 року необхідно заявникам для оформлення громадянства України.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 29 березня 2017 року заяву про встановлення факту постійного проживання задоволено. Встановлено факт постійного проживання в Україні батька заявників, ОСОБА_5 станом на 24 серпня 1991 року.

Рішення суду мотивовано тим, що заявниками відповідно до статті 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду із заявою про встановлення факту) надали належні та допустимі докази того, що їх батько з 1988 року проживає на території України. Суд вважав доведеним факт проживання в Україні батька заявників, ОСОБА_5 станом на 24 серпня 1991 року.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 12 липня 2017 року рішення Вишгородського районного суду Київської області від 29 березня 2017 року скасовано, і у задоволенні заяви відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що встановлення юридичного факту постійного проживання на території України, не передбачено вимогами статті 256 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду із заявою про встановлення факту) та не відноситься до компетенції судів, так як має іншу процесуальну процедуру. Разом з тим, заявник зазначену процедуру не пройшов, до належних компетентних органів Управління Державної міграційної служби України не звертався, а тому відсутні підстави для задоволення заяви.

У серпні 2017 року ОСОБА_2, ОСОБА_2 подали касаційну скаргу, в якій просили скасувати рішення апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушені норми процесуального права. Для вирішення питання щодо набуття громадянства України, заявникам необхідно рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання батька - ОСОБА_5 на території України станом на 24 серпня 1991 року. Ухвали про відкриття провадження та призначення для розгляду в апеляційній інстанції винесені з порушенням законодавства. Апеляційна інстанція грубо вийшла за межі предмету розгляду справи. Відповідно до частини другої статті 256 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду із заявою про встановлення факту) та судової практики, в судовому порядку можуть бути встановлені і інші юридичні факти, зокрема, про встановлення факту проживання на території України. Набуття громадянства не є предметом цього судового розгляду.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 07 серпня 2017 року у справі відкрито касаційне провадження.

У статті 388 ЦПК України, в редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (Закон N 2147-VIII), який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справу передано до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

При відмові у задоволенні заяви про встановлення факту постійного проживання суд апеляційної інстанції зробив висновок, що встановлення юридичного факту постійного проживання на території України, не передбачено вимогами статті 256 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду із заявою про встановлення факту) та не відноситься до компетенції судів, так як має іншу процесуальну процедуру. При цьому апеляційний суд вказав, що заявники звернулися з заявою про встановлення юридичного факту, що "їхній батько ОСОБА_5 станом на 24 серпня 1991 року за належністю до громадянства України".

Колегія суддів не погоджується із цим висновком з таких підстав.

На день розгляду справи в судах підстави та порядок набуття громадянства України регулювалися нормами Закону України "Про громадянство" від 18 січня 2001 року N 2235-III (далі - Закон N 2235-III).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону N 2235-III громадянами України є усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України.

Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України є підставою для оформлення належності до громадянства України

Тлумачення статті 256 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду із заявою про встановлення факту) перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку є невичерпним і у судовому порядку можуть бути встановленні факти, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. При цьому не виключається встановлення факту постійного проживання на території України.

В матеріалах справи міститься уточнена заява про встановлення юридичного факту, в якій заявники просили суд встановити юридичний факт постійного проживання в Україні їх батька ОСОБА_5 станом на 24 серпня 1991 року (а. с. 18).

Згідно з частинами першою та другою статті 303 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судом апеляційної інстанції) під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Таким чином, суд апеляційної інстанції переглядаючи рішення суду першої інстанції, зробив необґрунтований висновок, що положення статті 256 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду із заявою про встановлення факту) не допускають встановлення юридичного факту постійного проживання на території України. Внаслідок чого перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. З урахуванням наведених обставин, апеляційний суд зробив передчасний висновок про незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції.

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права (частина третя статті 411 ЦПК України). У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржену ухвалу апеляційного суду скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка підписана представником ОСОБА_4, задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Київської області від 12 липня 2017 року скасувати.

Передати справу N 363/214/17-ц на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення апеляційного суду Київської області від 12 липня 2017 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

 

Головуючий

М. Є. Червинська

Судді:

Н. О. Антоненко

 

В. І. Журавель

 

В. І. Крат

 

В. П. Курило




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали