ВИЩИЙ СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ СУД УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ

ЛИСТ

від 15.05.2012 р. N 648/0/4-12

Головам апеляційних судів областей, міст Києва та Севастополя, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим


Відповідно до статті 34 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", статті 3607 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) доводжу до Вашого відома, що Верховним Судом України за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень із мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах прийнято ряд постанов та сформульовано обов'язкові для усіх судів України правові позиції.

Крім того, згідно з частиною другою статті 214 ЦПК України при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Серед них звертаємо увагу на такі.

Земельне право

1. Відповідно до частини другої статті 792 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі" визначено істотні умови договору оренди, відсутність хоча б однієї із цих істотних умов є підставою для відмови у державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним.

Оскільки у договорі оренди землі не вказано умови збереження стану об'єкта оренди, що є істотною умовою договору оренди згідно з абзацом шостим частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі", то з урахуванням наведеного, а також положень статей 203, 215 ЦК України, такий договір оренди землі підлягає визнанню недійсним (постанова від 6 лютого 2012 року N 6-104цс11 (Постанова N 6-104ц11)).

Зобов'язання, що виникають із договорів та інших правочинів

1. Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнано недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права та інтереси порушено.

Висновок про тимчасову недієздатність сторони такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи є лише одним із доказів у такій справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Отже, оскільки у висновку проведеної у справі експертизи не вказано про абсолютну неспроможність учасника правочину в момент складення заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише зазначено, що існуючі на той час порушення його психічної діяльності істотно впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що саме по собі не є підставою для визнання складеного в такому стані заповіту недійсним із підстав, передбачених частиною першою статті 225 ЦК України (постанова від 29 лютого 2012 року N 6-9цс12 (Постанова N 6-9цс12)).

2. Відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійним.

Частиною першою статті 237 ЦК України передбачено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Проте згідно з частиною третьою статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Отже, відповідач, продавши на підставі доручення від позивача земельну ділянку своїй дружині під час їхнього шлюбу за ціною, нижчою від ринкової вартості ділянки, фактично уклав договір купівлі-продажу в своїх інтересах та в інтересах своєї сім'ї, оскільки за правилами статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) земельна ділянка стає об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, тому такий правочин є укладеним внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (постанова від 14 березня 2012 року N 6-5цс12 (Постанова N 6-5цс12)).

3. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Отже, чинним законодавством України та укладеним між сторонами оспорюваним договором поруки не встановлено обов'язку поручителя попереджати боржника про укладення договору поруки з метою забезпечення виконання його зобов'язань перед кредитором.

Волевиявлення боржника під час укладення договору поруки не є істотною умовою договору поруки, оскільки згідно зі статтею 626 ЦК України порука створює права для кредитора та обов'язки для поручителя, цей вид забезпечення виконання зобов'язань не впливає безпосередньо на права та обов'язки боржника, оскільки зобов'язання боржника в цьому випадку не встановлюються, не припиняються, не змінюються (постанова від 20 лютого 2012 року N 6-51цс11 (Постанова N 6-51цс11)).

4. Відповідно до статті 558 ЦК України поручитель має право на оплату послуг, наданих боржникові.

Проте чинним законодавством України імперативно не зобов'язано поручителя укладати договір поруки на відплатній основі, а також не заборонено виступати поручителем безвідплатно на підставі частини третьої статті 6 ЦК України, відповідно до якої сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Це не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, однією з яких є свобода договору, та вимогам цивільного законодавства щодо здійснення цивільних прав, у тому числі права особи відмовитися від свого майнового права (абзац перший частини третьої статті 12 ЦК України).

У зв'язку із наведеним підстав для визнання договору поруки недійсним з урахуванням положення частини першої статті 215 ЦК України немає (постанова від 20 лютого 2012 року N 6-51цс11 (Постанова N 6-51цс11)).

Трудове право

1. Згідно з частиною третьою статті 252 Кодексу законів про працю України звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган професійної спілки), крім випадків додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищого виборного органу цієї професійної спілки (об'єднання професійних спілок).

Відповідно до статті 16 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", Рішення Конституційного Суду України від 18 жовтня 2000 року N 11-рп/2000 профспілки, їх об'єднання легалізуються шляхом повідомлення на відповідність заявленому статусу.

Оскільки профспілка мала статус місцевої профспілки і була легалізована в установленому порядку шляхом повідомлення голови правління ЗАТ про створення первинного осередку, висновок суду про те, що первинний осередок профспілки легалізується в порядку, визначеному статтею 14 Закону України "Про об'єднання громадян", є необґрунтованим (постанова від 21 березня 2012 року N 6-4цс12 (Постанова N 6-4цс12)).

Справи, що виникають із сімейних правовідносин

1. Законом України від 11 січня 2011 року N 2913-VI "Про внесення зміни до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об'єктів права спільної сумісної власності подружжя", який набрав чинності 8 лютого 2011 року, статтю 61 СК України доповнено частиною п'ятою, якою передбачено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.

Разом із тим відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Згідно з частинами першою та другою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Отже, одержана громадянином під час шлюбу (у листопаді 2006 року) у власність на підставі статей 81, 116 Земельного кодексу України шляхом приватизації земельна ділянка, незалежно від того, що на ній подружжям розпочато будівництво житлового будинку, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя (постанови від 15 лютого 2012 року N 6-98цс11 (Постанова N 6-98цс11), від 22 лютого 2012 року N 6-99цс11).

2. Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Разом із тим, згідно зі статтею 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 СК України.

Тобто при застосуванні статті 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, а також якщо вони проживають однією сім'єю без шлюбу в період, протягом якого придбано спірне майно.

Отже, якщо сторони й перебували у фактичних шлюбних відносинах, але не проживали разом на період придбання спірного майна, незалежно від причин, положення статті 74 СК України на ці правовідносини не поширюється.

Положення частини другої статті 3 СК України, згідно з яким подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно, стосуються лише офіційно зареєстрованих шлюбів (постанова від 20 лютого 2012 року N 6-97цс11).

Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди

1. Відповідно до статей 30 і 40 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" ступінь втрати працездатності потерпілим установлюється медико-соціальною експертною комісією (МСЕК) за участю Фонду соціального страхування від нещасних випадків і визначається у відсотках професійної працездатності, яку мав потерпілий до ушкодження здоров'я, а страхові виплати провадяться протягом строку, на який встановлено втрату працездатності у зв'язку зі страховим випадком, і цей строк встановлюється МСЕК.

Отже, право на отримання потерпілим страхових виплат настає з дня встановлення йому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності, а не з дня встановлення професійного захворювання, що визначено рішенням ЛЕК (постанови від 20 лютого 2012 року N 6-95цс11, від 14 березня 2012 року N 6-3цс12 (Постанова N 6-3цс12)).

Справи, що виникають із застосування законодавства про виконавче провадження

1. Відмовляючи в задоволенні скарги банка на дії державного виконавця, суд на підставі частини восьмої статті 54 Закону України "Про виконавче провадження", статей 33, 39 Закону України "Про іпотеку" виходив із того, що постановою від 21 квітня 2011 року державний виконавець правильно повернув виконавчий документ із підстав, передбачених частиною першою статті 47 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки у боржника відсутнє майно, на яке державним виконавцем може бути звернуто стягнення при виконанні рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, а наявний у нього на праві власності садовий будинок є предметом іпотеки, на який приватним нотаріусом накладено заборону відчуження на підставі договору іпотеки, укладеного між банком та позичальником (боржником).

Частиною восьмою статті 54 Закону України "Про виконавче провадження" у редакції Закону N 2677-VI передбачено, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку" (постанова від 15 лютого 2012 року N 6-94цс11).

Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність до судових рішень Верховного Суду України.

 

Заступник Голови

М. П. Пшонка





 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали