РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ОСТАТОЧНЕ РІШЕННЯ

Справа "Тросін проти України"

(Заява N 39758/05)

23 лютого 2012 року

Стислий виклад.

29 квітня 2005 року апеляційний суд Одеської області визнав заявника винним у вчиненні злочину та призначив йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Після засудження заявник певний період тримався в Одеському слідчому ізоляторі N 21 (далі - СІЗО).

Як стверджував заявник, після його засудження і до 16 лютого 2010 року йому дозволялись побачення з родичами не більше одного разу на шість місяців, а в подальшому, після внесення відповідних змін до законодавства, один раз на три місяці. Такі побачення тривали не більше чотирьох годин і могли проводитись в присутності не більше ніж трьох дорослих відвідувачів одночасно. Оскільки заявник підтримував стосунки зі своєю дружиною, матір'ю, братом та своїм дорослим сином, один з його чотирьох родичів не міг бути присутнім на такому побаченні. Крім того, під час побачень заявник спілкувався з відвідувачами через скло та в присутності працівника пенітенціарної установи, який також слухав розмови заявника.

Такий порядок і спосіб надання побачень був передбачений національним законодавством, а саме ст. ст. 110 і 151 Кримінально-виконавчого кодексу України та Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, а обмеження кількості осіб, які могли бути присутніми на побаченні, додатково обумовлювалось відсутністю у СІЗО приміщень достатньої площі.

1 лютого 2006 року заявник надіслав листа до Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд). Перший аркуш листа був проштампований адміністрацією пенітенціарної установи.

У подальшому до жовтня 2006 року листи заявника до Європейського суду надсилалися разом з супровідними листами адміністрації пенітенціарної установи, в яких було стисло викладено суть доданих листів заявника.

Заявник скаржився до Європейського суду за ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на те, що під час тримання його під вартою після засудження йому дозволялись побачення лише раз на шість місяців з не більш як трьома дорослими особами одночасно та максимальною тривалістю чотири години, та за ст. 34 Конвенції на те, що адміністрація пенітенціарної установи переглядала його листи до Європейського суду, що могло призвести до застосування до нього працівниками цієї установи психологічного тиску та жорстокого поводження з метою примусити його відкликати свою заяву. Заявник також подавав інші скарги про порушення Конвенції, які Європейський суд визнавав неприйнятними.

Порушення ст. 8 Конвенції було встановлено Європейським судом з огляду на те, що, хоча обмеження частоти, тривалості побачень заявника з родичами та кількості осіб, які могли бути присутніми, а також спосіб, у який побачення проводились, були передбачені законодавством, відповідні законодавчі положення не характеризувались необхідним ступенем гнучкості та застосовувались автоматично до певної категорії засуджених без урахування конкретної ситуації особи. Крім того, спосіб проведення побачень не забезпечував конфіденційності та безпосереднього фізичного контакту між заявником та його родичами, а обмеження кількості присутніх осіб не могло бути виправдане відсутністю приміщень достатньої площі.

З огляду на вищевикладене Європейський суд також зазначив, що держава не забезпечила балансу між приватними інтересами заявника щодо побачень з його родичами та публічними інтересами суспільства щодо обмеження контактів засуджених із зовнішнім світом.

Європейський суд постановив, що Україна не дотрималась своїх зобов'язань за ст. 34 Конвенції, оскільки обставини справи, а саме наявність на першому листі заявника до Суду штампу пенітенціарної установи та долучення до наступних листів заявника супровідних листів пенітенціарної установи зі стислим викладом суті його листів, свідчать, що принаймні частина кореспонденції заявника до Суду підлягала перегляду адміністрацією пенітенціарної установи та, відповідно, йому не було забезпечено право на вільне та конфіденційне листування з Європейським судом.

Розглянувши справу, Європейський суд одноголосно:

"1. Оголошує скарги щодо обмеження побачень заявника з родичами під час тримання його під вартою після засудження та перегляду державними органами листів заявника до Суду прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними;

2. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції у зв'язку з обмеженням побачень заявника з родичами під час тримання його під вартою після засудження;

3. Постановляє, що Україна не дотрималась своїх зобов'язань за статтею 34 Конвенції у зв'язку з переглядом національними органами кореспонденції заявника, яку він відправляв до Суду;

4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявнику 5000 (п'ять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, які можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції."




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали